Лист СХVІ
Сенека вітає свого Луцілія!
Не раз поставало питання, що краще: коли в нас помірковані пристрасті чи коли їх нема взагалі? Наші проганяють їх, перипатетики — погамову-ють. Я, однак, не розумію, як це поміркованість недуги, хоч би яка вона була, може виявитися цілющою чи корисною. Але ти не лякайся: я не вириваю в тебе нічого такого, в чому б ти не хотів собі відмовити. Буду м'який, поблажливий стосовно всього, до чого ти тягнешся, що вважаєш або необхідним для життя, або корисним, або приємним, тільки від пороку тебе звільню. Заборонивши тобі жадати, дозволю хотіти, — щоб усе це ти робив без страху, розважно, щоб і насолоди відчував повніше. Чому ж би вони не мали по-справжньому стати твоїми, коли станеш їхнім повелителем, а не слугою? — «Але ж природна річ, — зауважиш, — коли мене, скажімо, мучить туга за приятелем: дай право поплакати, як праведною є причина того плачу. Нічого дивного, коли ми небайдужі до думки людей, коли нас засмучує огуда; чому ж не дозволяєш на той благородний страх перед людською неславою?» — Кожен порок знаходить собі виправдання; кожен з них, скромний, подоланний на-початку, згодом розливається щораз ширше. Дозволь йому пробитись — ніяк не загамуєш. Будь-яка пристрасть попервах слабка. Відтак сама себе збуджує, а розростаючись, набирається сил. Її легше не допустити, ніж вигнати. Хто заперечить, що кожна пристрасть випливає мовби з природного джерела? Природа доручила нам піклуватися про себе самих, але тільки-но почнемо потурати тому піклуванню, — воно тут же стає пороком. Ця ж сама природа підсипала насолоди до необхідних речей не з тим, аби ми липнули до тієї насолоди, а щоб завдяки їй для нас було приємним усе те, без чого не прожити. А коли насолода приходить незалежно, своїм правом, то це вже лакомство, розпуста. Тому чинім опір пристрастям при самому вході, бо легше, повторюю, взагалі їх не допустити, ніж вигнати. — «Але ж дозволь хоч трохи посумувати, хоч трохи потривожитись!» — Біда в тому, що це «трохи» розтягується хтозна як далеко й не закінчується там, де захочеш. Мудрецеві нічого не грозить, навіть якщо не дуже пильно стоятиме на сторожі себе самого, бо й своїм сльозам, як і насолоді, він, коли забажає, тоді ж покладе край. Але ми, оскільки нам нелегко вернутись, краще й не пробуймо тут просуватися вперед. Дуже влучно, здається мені, відповів якомусь молодикові Пане-цій, коли той запитав його, чи мудрець віддаватиметься любові: «Щодо мудреця, то це питання розглянемо згодом; а от коли йдеться про нас з тобою, яким ще ой як далеко до мудрості, то треба остерігатись, щоб над нами не взяло гору те сум'яття, та розгнуздана, нестямна сила, що себе ж потопче й піде під будь-чию зверхність. Виявиться прихильною — нас розохотить її доброта; поставиться зневажливо — розпалить її гордість. Доступна любов, як і любов недоступна, — однаково шкідливі: доступність нас зваблює, з недоступністю змагаємось. Тому-то, усвідомивши, наскільки ми слабі, краще перебуваймо у спокої. Якщо душа квола, то для неї небезпекою можуть бути і вино, і врода, й лестощі, й інші солодкі принади». Те саме, що Панецій відповів зацікавленому любов'ю молодикові, я скажу про будь-яку іншу пристрасть. Якомога далі обходьмо слизьке місце: ми й на сухому похитуємося. Тут, мабуть, перестрінеш мене отим звичним — його часто висувають проти стоїків — докором: «Надто високі в вас обіцянки, надто суворі приписи! Ми — звичайнісінькі люди, де вже нам відмовляти собі в усьому! Ми сумуватимем, але не дуже, жадатимем, але в міру, гніватимемось, але ненадовго». — А знаєш, чому ми того не можемо? Бо не віримо, що можемо! В дійсності, присягаюся, справа стоїть так: ми захищаємо наші пороки, бо любимо їх, і воліємо їх виправдати, а не випровадити. Природа подала нам для цього достатньо сил, — тільки б ми зібрали їх, як-то кажуть, в один кулак, тільки б звернули їх на свій рятунок, а не на свою загибель. «Не можемо» — це лиш відмовка; причина ж у тому, що не хочемо.
Бувай здоров!