Лист XXVII
Сенека вітає свого Луцілія!
«Ти от даєш поради, — скажеш мені. — Значить, сам собі ти вже зарадив, уже полікував себе й маєш тепер час займатися чужими вадами?» — Ні, Луцілію. Не такий вже я негідник, аби, хворіючи сам, брався оздоровлювати інших. Лежу, так би мовити, у тій самій лікарні, що й ти, от і бесідую з тобою про спільні наші болячки, дораджую різні лікувальні засоби. Тож слухай мене так, мовби я говорив також до себе самого. Я допускаю тебе до моїх найпотаємніших сховків і в твоїй же присутності картаю себе. Сам собі кидаю докори: «Подумай, скільки тобі років, — і соромно буде, що й досі маєш ті ж самі, що й хлопцем мав, забаганки, ті ж самі громадиш запаси. Хоча б одну сам собі зроби послугу: хай принаймні твої пороки помруть перед тобою. Розпрощайся з тими каламутними насолодами, що так дорого тобі обходяться, бо всі вони шкідливі; і не лише ті, що проминули, але й ті, котрих ще сподіваєшся. Як лиходія, хоч його й не спіймано на гарячому, разом із скоєним злочином не полишає неспокій, так і ласий до непристойних насолод чує гіркість на душі й після того, як натішився. Бо ж нема в тих насолодах нічого, що могло б тривати, що вірно б тобі служило: вони, якщо й не шкідливі, то всі — перебіжні. Радше розглянься за непроминальним добром. А ним може бути лише те, що душа віднайде таки в собі самій. Одна тільки чеснота дає постійну, безпечну радість. Хай навіть стане їй щось на шляху, то це лиш хмаринки, що пропливають низько й не можуть затьмарити сонячної днини». Коли пощастить сягнути тієї радості? Досі ти не барився, але й поспіх тут не завадить. Скільки-то всього ще треба зробити! Скільки мусиш докласти зусиль, скільки безсонних старань, коли зичиш собі успіху в тій справі! Її на чужі плечі ніяк не перекладеш. На чиюсь допомогу можна розраховувати в іншому роді вчених занять.
Ще за нашої пам'яті жив багач Кальвізій Сабін1. У нього було не тільки майно вільновідпущеника — він і за вдачею був такого ж кшталту чоловік. Ніколи я не бачив людини, яка б так непристойно втішалася своєю заможністю. Таку вже мав кепську пам'ять, що раз по раз забував імена то Улісса, то Ахілла, то Пріама, хоча, певна річ, знав ті ймена так добре, як знаємо, приміром, рабів, які опікувались нами в дитинстві. Навіть серед стареньких номенклаторів, які скоріше вгадують, а не пригадують імена, не знайдеш такого, хто б так кумедно вітав громадян, як наш Сабін — троянців та ахейців. А попри те він прагнув слави вченого. І ось до чого додумався: за великі гроші придбав рабів; одного змусив вивчити напам'ять Гомера, другого — Гесіода; серед дев'яти інших розподілив дев'ять ліриків2. А що він дорого заплатив за них, то тут і дива нема: вченими їх не знайшов — мусив спочатку віддати на науку. З такою от підмогою почав дошкуляти своїм гостям. Мав, так би мовити, під ногою тих, хто готовий був шепнути йому той чи інший потрібний для якоїсь нагоди вірш. Але й тут він нерідко затинався на півслові. Сателлій Квадрат, похлібець багатих дурнів, значить, їхній догідливий присмішник, отже (що неодмінно додасться), — й насмішник, порадив йому придбати ще й граматиків, аби збирали недоїдки, що попадали на долівку. Коли ж Сабін зізнався, що на кожного раба витратив щонайменше сто тисяч, той відповів йому: «Стільки ж набитих рукописами скринь ти міг би купити значно дешевше». Але марнотратний багач тримався своєї думки: все те, що знає будь-хто з його челяді, — знає він сам. Далі Сателлій став заохочувати його — кволого, блідого, схудлого — зайнятися боротьбою. — «Як це? — зчудувався Сабін. — Я ж ледве дихаю!» — «Ну, не смій, прошу тебе, і говорити такого, — на те йому дорадник. — Хіба не бачиш, скільки довкола тебе кремезних рабів?» — Ні. Здорового глузду і не позичиш, і не купиш. А втім, коли б і продавався, то, не думаю, чи знайшовся б на нього купець. А от на безглуздя не бракне попиту. Але візьми вже, що я винен тобі, й бувай здоровий. «Багатство — це за вимогами природи впорядкована вбогість». Епікур часто, щораз по-іншому висловлює цю думку. Але ніколи не буде достатньо сказано про те, чого ніколи не можемо достатньо вивчити. Декому досить вказати ліки, декого — треба до них змушувати.
Бувай здоров!