Лист XXXV
Сенека вітає свого Луцілія!
Коли так ревно прошу тебе, щоб ти не занедбував своїх занять, то я стараюся передусім для себе: хочу, щоб ти був мені другом. А це можливе лишень тоді, коли продовжуватимеш почату справу — вдосконалюватимеш себе. Тепер ти любиш мене, але ще не став моїм другом. — «То як? Хіба то різні речі?» — Авжеж! Та ще й цілком неподібні: хто твій друг, той неодмінно любить тебе, але той, хто любить тебе, той ще не мусить бути твоїм другом. Тим-то дружба — завжди корисна; любов — іноді й шкідлива. Тож удосконалюйся хоча б заради того, щоб ти навчився любити. А ще — поспішай, коли вдосконалюєшся для мене, аби не трапилося, що збагатишся мудрістю для когось іншого. А я вже наперед смакую плоди, вже уявляю, як-то ми живемо, наче однією душею, як-то, полишаючи мене з віком, мені знову передається моя снага — від тебе, хоч ти вже і не настільки молодший. Але я ще й у дійсності хочу відчувати радість. Вона, щоправда, напливає на нас від тих, кого любимо, навіть за їхньої відсутності, вона навідує нас, та радість, радше — легка її тінь. Бачити, бути обіч, розмовляти — лише в тому є щось від живої насолоди1. А ще коли бачиш не тільки того, кого б хотів бачити, але й саме такого, яким хотів би його бачити. Зроби ж мені великий дарунок — подаруй самого себе! А щоб не баритися, думай над тим, що ти — смертна людина, а я — людина стара. Поспішай до мене, але до себе — насамперед! Удосконалюйся, але найперше дбай про те, аби ти був у злагоді з самим собою. Кожен раз, коли схочеш пересвідчитися, чи вже чогось осягнув, задумайся над тим, чи нині бажаєш того самого, чого й учора бажав. Переміна бажань — ознака пливкої душі, яка з'являється то тут, то там, — куди вітер подме. Не блукає лиш те, що на стійкій засаді. Такою перевагою втішається хіба мудрець або в якійсь мірі той, кому вже не так далеко до тієї досконалої мудрості. Яка тут різниця? — Той другий, хоч і не змінює місця, все ж похитується, мов на хвилі, перебуває в русі; перший — навіть не похитується.
Бувай здоров!