Лист XXXIX
Сенека вітає свого Луцілія!
Витяги, що їх хочеш мати, я, звісно, зроблю — стислі й старанно впорядковані. Гляди лишень, чи не кориснішою буде звичайна подача матеріалу, ніж те, що щіні прийнято називати «коротким викладом», а колись, як говорили по-латинському, йменували «підсумком»1. Перше потрібніше тим, хто вчиться, друге — вже обізнаним: перше вчить, друге — нагадує.
Все ж я забезпечу тебе як одним, так і другим. Однак не вимагай, щоб я покликався то на того, то на іншого автора: поручителя веде той, хто сам невідомий. Напишу, що хочеш мати, лише на свій лад. А наразі у тебе під рукою чимало інших викладів, не знаю лишень, чи вони достатньо впорядковані. От заглянь у перелік філософів2, і вже ця одна річ змусить тебе стрепенутися: побачиш, скільки-то їх натрудилося заради тебе. Самому захочеться бути одним із них. Справді-бо: значною перевагою великодушної людини є те, що вона поривається до всього чесного. Піднесена вдача не знайде втіхи у чомусь низькому й огидному: її захоплює величне, здатне окрилити. Глянь на полум'я: стрімко злітаючи вгору, воно не може ні прослатися, ні пригнутись, ані перепочити. У такому ж постійному русі й наш дух: що більше в ньому запалу, то жвавіший, завзятіший його стрімливий злет. Щасливий, хто скерує той порив на добро: він стане недосяжним для власної фортуни; він буде стриманий в успіхах, стійкий у невдачах, спокійний в оцінці того, що подивляє люд. Великим душею властиво зневажати велике й надавати перевагу поміркованості над будь-яким надміром, адже перше — корисне й життєдайне, друге — шкідливе в силу самого надміру. Озирнися: надміру обтяжений колос гнеться до землі, обліплене плодами галуззя — обламується, надмірна врожайність вадить визріванню. Те саме й з душами: непомірне щастя розчавлює їх, бо вони послуговуються ним не лише на шкоду іншим, але, ще більшою мірою, — на свою шкоду. Назви мені ворога, що виявив би до людини таку жорстокість, як до декого — його власні насолоди. І якщо тим ласолюбцям вибачають їхню невгамованість, їхню божевільну хіть, то хіба через те, що вони самі страждають від того, що чинять. Та й по заслузі мучить їх той шал: жадання, хай лиш переступлять межу, що її накреслила природа, йдуть у безконечність. Що природне, те в певних межах; що від метушні й хітливості, — безмежне. Мірою необхідності є користь, а в яку мірку вкладеш надмірне? Отож у насолоди, врешті, занурюються, без них уже годі обійтися, бо вони для ласолюбців уже стали звичкою, одне слово, надмір у них перетворюється у необхідність. Хто може бути нещаснішим од таких людей? Вони ж не втішаються насолодами — служать їм, а крім того, — верх усіх зол! — вони ще й люблять своє зло. Справді-бо вивершив своє нещастя той, кого гидке не тільки розважає — кому воно подобається. Жодними ліками вже не зарадиш там, де все, що досі було пороками, стало звичаями.
Бувай здоров!