Лист ХLVII
Сенека вітає свого Луцілія!
Мені приємно чути від тих, хто побував у тебе, що ти приязно ставишся до своїх рабів. Так і личить людині такої розсудливості, такої освіти, як у тебе. — «Вони раби». — Але ж — люди. — «Вони раби». — Але ж під твоєю крівлею живуть. — «Вони раби». — Але — й покірні твої друзі. — «Вони раби». — Але — й товариші по рабству, якщо зважиш на те, що над ними й над тобою — однакова влада фортуни.
Мені смішно з тих, хто вважає для себе ганьбою сісти до обіду разом із своїм рабом, та ще й тому, що за найбундючнішим звичаєм довкола господаря, який обідає, повинна стояти ціла юрба рабів. А він, той господар, їсть більше, ніж може в собі вмістити; з непомірною захланністю напихає роздуте черево, що вже й відвикло від своїх обов'язків: з трудом поглинає наїдки, але ще з більшим трудом звільнюється від них. А тим часом нещасливим рабам не можна розкрити рота, аби хоч слово мовити. Різка вгамовує навіть найтихіший шепіт. Варто комусь мимоволі кашлянути, чихнути чи гикнути — не омине і його свистяча лозина. Гірко розплачується кожен, хто хоч чимось порушить тишу. Так вони й вистоюють цілими ночами — голодні, німі, непорушні. Тому-то й говорять поза очі про господаря ті, кому не дозволено говорити в присутності господаря. Зате інші, кому не лише при господареві, але й з ним самим можна було побалакати, кому не зашивали рота, — ті готові були підставити замість нього шию під меч, готові, одвертаючи від господаря небезпеку, своєю головою важити. За столом вони говорили, на дибі — мовчали.
А ще полюбляємо прислів'я, породжене тією ж нашою пихою: «Скільки рабів — стільки й ворогів». Ми ж не придбали їх ворогами — зробили такими. Не говоритиму про все інше, справді нелюдське: поводимося з ними не як з людьми — гірше, ніж із худобою. Поки, готові до обіду, вмощуємось на своїх ложах1, один із рабів раз по раз, тільки-но сплюне хтось, витирає дочиста долівку, другий, не розгинаючи спини, визбирує недоїдки, що ними смітять довкола себе сп'янілі гості, третій вправним рухом руки ділить на кусні рідкісну птицю: ніж так і витанцювує — від грудинки й до куприка. Нещасний, хто живе лиш задля того, аби майстерно розчленовувати відгодовану птицю, але той, хто вчить того ремесла заради своєї приємності, нещасніший від того, хто з примусу тим ремеслом оволодіває. А виночерпій? Одягнений по-жіночому, він усе воює із своїм віком: ніяк не може вихопитись із хлоп'ячості — силою його туди втискують. Глянеш — уже й воякою бути міг би, та ба! Безволосий і гладкий (постирано, повисмикувано весь заріст), не спить він цілими ночами — ділить їх між пияцтвом та хітливістю свого господаря: у спальні — чоловік, за обідом — хлопчина. А ще одному — теж не позаздриш! — довірено нагляд за гостями. От він і стовбичить, і приглядається, хто з-між гостей чи то лестощами, чи запопадливістю до їжі або до балаканини заслуговує на завтрашнє запрошення. Додай ще тих, хто дбає про їство й питво, хто тонко розуміється на смаках господаря: знає, яка страва заохотить його своїм запахом, яка — самим виглядом, яка новизною може звільнити його від нудоти, на що дивитися не може, переситившись, а до чого, навпаки, тягне його в той чи інший день. Так от із ними, кажу, він нізащо б не погодився обідати, вважав би приниженням своєї гідності приступити з рабом до спільного столу. Але — дяка богам! — скількох із тих же рабів він сам має тепер за господарів! Я бачив, як перед порогом Калліста2 переминався з ноги на ногу його колишній господар; інші входили, а він, хто виставив колись оголошення на продаж Калліста, хто зараховував його майже до непотребу, так і гибів перед порогом — його не пустили досередини. Гарно віддячив той раб, що раніше був кинутий у перший десяток3, на якому окличник лиш випробовує свій голос, гарно віддячив своєму господарю: сам у свою чергу відкинув його, не визнав гідним увійти в дім! Господар продав Калліста, але як багато продав господареві Калліст!
А ще ось над чим подумай: хіба той раб, якого називаєш своїм, не зроджений від того ж насіння, не втішається тим же небом, не дихає тим же повітрям, що й ти, чи, врешті, не живе і не вмирає так, як ти? У такій же мірі ти міг би побачити його вільнонародженим, як він тебе — рабом. Скільки-то гордих ясністю свого роду римлян, що сподівалися через військову службу сягнути сенаторського стану, попало в неласку фортуни після того, як зазнав поразки Вар4! Одних вона зробила пастухами, інших — сторожами хатин. От і зневажай людину, що опинилась у тому становищі, в якому, поки зневажатимеш її, можеш сам опинитися! Не хочу вдаватися в обговорення того неосяжного питання — про наше поводження з рабами, до яких ми такі вже зарозумілі, такі жорстокі, такі напасливі. Щоб бути стислим, скажу: поводься з нижчим від тебе так, як хотів би ти, щоб поводився з тобою вищий від тебе. Кожен раз, як лиш подумаєш, яка в тебе влада над твоїм рабом, подумай і про те, яка влада у твого господаря над тобою. — «Але ж наді мною немає господаря!» — Бо ти ще молодий. Далі, можливо, матимеш. Хіба не знаєш, у якому віці потрапила в неволю Гекуба5, в якому — Крез чи мати Дарія, чи Платон, чи Діоген? Тож поводься із своїм рабом лагідно, навіть по-товариському. Не відмовляйся повести з ним бесіду, вислухати його пораду, сісти з ним до обіду. Ось тут і зніме галас цілий загін розбещених вередунів: чи може, мовляв, бути щось принизливіше, щось ганебніше? Але я їх застукаю на гарячому — як цілуватимуть руку чужим рабам. Чи не бачите, врешті, як наші предки намагались оберегти господарів од ненависті, рабів — од приниження? Господаря називали «батьком сімейства», а рабів, що й досі збереглось у мімах, — челяддю. Власне вони визначили святковий день, і визначили його не з тим, щоб господарі обідали з рабами лише в той єдиний день, а щоб таки неодмінно обідали саме в той день. Окрім того, виявляли рабам різні почесті, дозволяли їм висловлюватися щодо тієї чи іншої справи, вважали свій дім невеличкою республікою. — «Виходить, усіх рабів маю допустити до свого столу?» — Ні, як і не всіх вільних людей. Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що я прожену деяких лишень через їхні брудні заняття: того, скажімо, як погонича мулів, іншого — як волопаса. Ні, я оцінюватиму не заняття, а звичаї. Адже звичаї кожен сам собі визначає, заняття — накидає випадок. Дехто хай обідає з тобою, бо гідний того, дехто — аби був гідний. Що в кому є від спілкування з рабами, те згладиться від спілкування з почесними людьми. Не шукай, мій Луцілію, друзів лише на форумі та в курії6; приглянешся — то й під своєю крівлею їх найдеш. Часто гарний камінь марнується, бо не потрапляє на око різьбяра. Візьми сам його до рук, випробуй його в роботі. Нерозумний, хто, купуючи коня, оглядає не його самого, а попону чи гнуздечку. Але стократ нерозумніший, хто оцінює людину або з її одягу, або — що теж прикриває нас, мов одяг, — з її положення. — «Він раб!» — Але, можливо, вільний духом. — «Він раб!» — Але чим йому це шкодить? Покажи мені, до речі, хто не раб, не слуга. Один слугує хіті, другий — жадобі, третій — марнославству, а вже всі — надії, всі — страхові. Назву консуляра7, що служить підтоптаній жіночці, багача, — що стелеться перед служницею; вкажу найзнатнішого роду юнаків, що під п'ятою у пантомімів. Нема ганебнішого рабства, ніж рабство добровільне. Тож хай тебе не залякують оті гидливі чепуруни. Чому б тобі не всміхатися до своїх рабів, чому б не розпоряджатися ними без пихи? Хай радше тебе шанують, ніж бояться. Тут можуть мені закинути, що я спонукаю рабів надіти шапку — знак вільності, а господарів позбавляю їхньої гідності, коли вважаю за краще, щоб раби шанували їх, ніж боялися. «Отак і каже: хай раби шанують нас, мовби вони були клієнтами або вітальниками?» — Хто так дорікне мені, той, видно, забуває, що господарям не може бути замало того, що достатньо богам, — шани й любові. А от любов і страх — речі несумісні. Тож я певен, що ти чиниш якнайрозумніше, коли не хочеш, щоб раби тебе боялися, а тому послуговуєшся не різкою, а словом: лише до безсловесної худоби, аби спонукати її, застосовують батога. Не все, що вражає нас, шкодить нам. Але розбещеність схиляє до гніву: тільки-но щось діється всупереч нашому бажанню, ми тут же скаженіємо. Переймаємо звички володарів. Бо й вони, забуваючи про свою могутність та про безсилля тих, над ким їхня влада, так іноді розпалюються, мовби їх хтось покривдив, хоч для будь-якої кривди вони недосяжні завдяки величі свого жеребу. Вони це добре знають, от і шукають нагоди вчинити якесь зло: прагнуть кривди, щоб одплатити за неї кривдою.
Більше тебе не затримуватиму, бо ти не потребуєш повчань. Добрі звичаї, між іншим, мають ще й ту перевагу, що вони самі собі подобаються, залишаються незмінними. Зате злоба — хистка, часто змінюється, але на щось краще — ніколи.
Бувай здоров!