Лист XCVI

Сенека вітає свого Луцілія!

І все ж ти чимось обурюєшся, на щось нарікаєш; невтямки тобі, що в усьому тому погане, по суті, лишень те, що ти обурюєшся і нарікаєш. Якщо тебе цікавить моя думка, то я певен, що у людини лиш одне нещастя: якщо вона вважає, що для неї взагалі є щось нещасливе у природі. Я сам собі стану нестерпним того ж таки дня, коли не зможу чого-небудь стерпіти. Нездужаю? Що ж, це — частка приречення. Повимирала челядь? Облягли борги? Занепав дім? Насунули збитки, рани, клопоти, страхи? Трапляється! Мало того: мусить колись трапитися. Все це не випадкове — визначене. Якщо хоч трохи ймеш мені віру, то я розкрию перед тобою свої найглибші почуття: до всього, що видається ворожим, лихим, я виробив у собі таке ставлення: богові я не корюся, а погоджуюся з ним; іду вслід йому не з примусу — охоче. Що б там не трапилось, нічого не сприймаю з насупленим, хмурним обличчям. Нема такого податку, який я сплачував би проти своєї волі. А все те, що вириває з наших грудей зойки, чого жахаємось, — не що інше, як податок за життя. Звільнитися від того податку, мій Луцілію, дарма сподіватися, дарма й прагнути. Тебе непокоїли болі сечового міхура, ти отримав не дуже приємні листи, тобі допекли постійні втрати; підійду ближче: ти боявся за саме життя. То хіба ти не знав, що ти сам собі набажав усього того, бажаючи дожити старості? Все це неминуче в довгому житті, як у довгій дорозі — курява, болота, дощі. — «Я хотів жити, але водночас бути вільним від усіх неприємностей». — Така розніжена, як у жінки, мова лиш ганьбить мужа! Сам уже подумай, як маєш сприйняти ось таке моє побажання (а я складаю його тобі не лише зичливо, а й великодушно): хай ні боги, ані богині не спричиняються до того, щоб доля тебе пестила! Сам себе запитай: якщо боги дали б тобі змогу вибирати, то де б ти волів провести життя — на торговищі м'ясом чи в таборі? А жити, Луцілію, — це наче служити у війську. Отож ті, кого доля кидає то сюди, то туди, ті, хто в поті чола, долаючи труднощі, то спинається на шпилі, то спускається в прірву, хто рушає в найнебезпечніший похід, — ті хоробрі мужі, на них тримається весь табір, а ті, кого заколисує гнилий спокій, поки інші трудяться, — ті, наче туркавки: їхня безпека — у їхній ганьбі.

Бувай здоров!