Лист LI
Сенека вітає свого Луцілія!
Як хто може, мій Луцілію! У тебе там перед очима Етна, славетна сіцілійська гора, яку Мессала чи то Вальгій1 (в обох я про неї читав) назвали єдиною. От лиш не знаю чому. Адже вогонь вивергає не одна лиш місцевість, і не тільки підвищена, — що, звісно, буває частіше, оскільки вогонь проривається якомога вище, — але й низовинна. Ну, а я, в якій мірі зумів, мусив бути вдоволений Бай-ями2, звідки й виїхав на другий же день після приїзду: це саме та місцевість, яку, попри її природні переваги, слід уникати, бо тут звила собі гніздо розкіш.
«Виходить, є місця, до яких маємо ставитися з ненавистю?» — Зрозуміло, ні. Одначе, як розумній і порядній людині один якийсь одяг пасує більше, ніж інший, як одну якусь барву вона вважає не вельми підхожою для поміркованого, не маючи при тому відрази до тієї чи іншої барви як такої, так само бувають місцевості, що розумний або той, хто прагне стати розумним, їх уникає, — бо вони несумісні з доброзвичайністю. Хто, скажімо, мріє про затишок, той ніколи не вибере Канопа3, хоча й Каноп нікому не заборонить бути поміркованим. Так само з Байями: там, кажу, загніздилися пороки. Розкіш розперезалась там уже до краю; так розгулялася, мовби саме місце дає їй на те дозвіл. Одне слово, ми повинні вибирати місцевість, цілющу не тільки для тіла, але й для звичаїв. Я не хотів би жити серед катів, не хотів би — й серед пияків. Що за потреба дивитись на те, як узбережжям сновигає непевний, захмелений люд; як догоджають собі напоями просто-таки на воді; як дмуть у флейти та виспівують так, що аж луна йде озером, та й на все інше, чим розгнуздана, вільна від будь-якого закону розкіш не тільки грішить, а й хизується гріхом? Усе мусимо робити для того, щоб якомога далі втекти від звабливих пороків. Мусимо гартувати наш дух, тримати його осторонь від усього, чим знаджують насолоди. Один лиш зимовий постій розслабив Ганнібала4; кампанський коминок розніжив того, хто й серед альпійських снігів не здригнувся. Перемагав зброєю, переможений — пороками. Належить і нам воювати, і те суворе воювання не дає нам ні передиху, ні вільної хвилини. Насамперед потрібно взяти гору над насолодами, бо вони, як бачиш, захоплювали й підкоряли собі навіть найсуворішої вдачі мужів. Досить лишень, щоб хтось уявив собі, наскільки великим є діло, за яке береться, і він зрозуміє, що тут не до забав, не до пестощів. Що мені ті гарячі озера? Що мені лазні, сповнені сухою парою, яка виганяє з тіла геть усю вологу? Хай під час праці з мене спливає піт! Якщо, за прикладом Ганнібала, зупинимось на півдорозі й, полишивши війну, станемо догоджати тілу, то хто б не дорікнув — і матиме на те право! — за невчасне безділля, небезпечне не тільки для того, хто перемагає, але й для переможця? А нам же дозволено ще менше, ніж тим, хто йшов під пунійськими знаменами: більше небезпек для нас буде при відступі, більше поту — й коли будемо наполегливі. Фортуна повела зі мною війну; я не збираюсь виконувати її наказів і не тільки не хилюсь під її ярмо, але — що вимагає більшої мужності — відкидаю його. Нізащо не розніжуватиму свого духу. Якщо поступлюся насолоді, то буду змушений поступитися стражданням, тяготам, убогості; а там — і честолюбність, і гнів захочуть мати своє право наді мною. От скільки пристрастей розшарпуватимуть мене, рватимуть на кусні! Мені обіцяно свободу. Заради тієї нагороди не жалію зусиль. Запитаєш, у чому полягає свобода? Не слугувати жодній речі, жодній необхідності, жодному випадку; триматись на рівній нозі з фортуною. Як тільки зрозумію, що можу більше від неї, вона взагалі стане неспроможною вразити мене. Мав би я зважати на неї, коли сама смерть — у моїх руках?
Для таких роздумів слід вибирати місця поважні, незаймані. Бо надмірна їхня привабливість робить нас розманіженими; зіпсувати людину може, без сумніву, навіть місцевість. В'ючні тварини, чиї копита загартувались на крем'янистій дорозі, легко долають будь-які переходи, а ті, що випасались на м'яких, болотяних вигонах, тут же підбиваються. Найкращий вояка — з гірських околиць; найлінивіший — з міського дому. Всяке діло горить у руках того, хто, відклавши чепіги, взявся за спис, а цей, напахчений, намазаний до блиску, тільки-но вдихне куряви, вже й занепадає. В суворих умовах тієї чи іншої місцевості гартуються наші природні нахили, ми стаємо придатнішими для здійснення великих задумів. Для Сціпіона почеснішим місцем вигнання був Літери5, а не Байї: падіння такої людини не могло бути настільки м'яким. Також ті, кому фортуна римського народу вперше довірила загальнонародну могутність, — Гай Марій, Гней Помпей і Цезар, — хоч і мали свої кам'яниці в Байях, але подбали про те, щоб вони були вибудувані на вершечках гірського хребта. Було в тому щось од військової справи — отак із висоти окидати зором усю довколишню просторінь. Поглянь, яке вони вибрали положення для будівель, на яких місцях розташовували їх, як виглядають ті будівлі, і ти зрозумієш, що це радше табір, ніж відпочинкові кам'яниці. Невже ти думаєш, що Катон погодився б жити в будиночку, звідки б міг рахувати повій, що пропливають у човнах, дивитись на ті розмаїті, строкаті човни, на всіяне трояндами озеро, міг би вислуховувати різноголосі співи нічних гульвіс? Чи не волів би він залишатися за насипом і частоколом, що їх власноручно б собі спорудив за одну ніч? Та й хто б то, якщо він чоловік, не волів, щоб сон йому переривала сурма, а не суголосся флейт?
А втім, годі вже воювати з тими Байями, замість того* щоб воювати з пороками: їх, благаю тебе, Луцілію, переслідуй, не озираючись ні на міру, ні на межу. Так-так, бо й у них — ні міри, ні межі. Відкинь ті з них, що роздирають твоє серце, а якщо ніяк не зможеш їх вирвати — вирви разом з ними й саме серце. Та насамперед спіши викоренити насолоди, їх уважай найлютішими твоїми ворогами: подібно до тих розбишак, що їх у Єгипті називають philētai6, вони обнімають нас, щоб задушити.
Бувай здоров!