Лист LII

Сенека вітає свого Луцілія!

Що ж то за така сила, Луцілію, що тягне нас наліво, хоч ми, скажімо, пориваємось направо; що то за сила, яка заганяє нас туди, звідки намагаємося вирватись? Що то, питаю, за сила, яка змагається з нашою душею і не дає нам бути постійними у своїх бажаннях? От ми і хитаємося, мов на хвилі, між різними задумами. Нема чогось такого, чого б ми хотіли рішуче, повсякчасно, вільно. — «Ця сила, — скажеш, — глупота; вона вічно зраджує сама себе: то одне їй до вподоби, то, за якусь хвилину, щось інше». — Згоден, але як і коли її можна позбутися? Нема людини, яка своїми силами могла б випірнути: треба, щоб хтось подав руку, витягнув. Проте деякі, за словами Епікура, прийшли до істини без сторонньої допомоги, самі проклали собі дорогу. їх він хвалить найбільше — тих, що скористалися власним поривом, самі вирвались уперед. Іншим потрібна якась поміч: з місця тобі не зрушаться, якщо ніхто не йде попереду, зате прекрасно ступають слідом. До таких людей він зараховує Метродора. Це, хоч і небуденний, але наче другого ряду дар. Та й ми до першого не належимо: добре, якщо другий нам усміхнеться. Тож не гордуй і тією людиною, яка може врятуватися завдяки чиємусь добродійству, адже й саме бажання врятуватися чимало важить. Окрім того, є ще один вид людей, їх теж не треба скидати з рахунку; це ті, яких можна силою скерувати на правильну дорогу, яким замало провідника — потрібно й помічника або, скажу так, погонича. Вони — з третього ряду. Хочеш прикладу? За словами Епікура, таким був Гермарх. Так от: якщо Гермарха є з чим привітати, то Метродором є підстави захоплюватися. Бо хоч обидва прийшли до тієї ж мети, гучнішої хвали заслуговує, той, хто долав більші труднощі. Збудовано, приміром, дві однаково стрімкі й розкішні будівлі. Одна, що на рівній, твердій площі, виросла просто-таки на очах; для другої довелося закладати підвалини на драглистій, вологій місцевості, й пішло чимало зусиль, аби дістатися до твердіні. Глянеш на першу — одразу видно плід усієї праці; скільки ж зусиль пішло на другу — те приховано у глибині. Так і люди: в одних податлива, легка для опрацювання вдача, в інших — якась наче в'язка; її, як-то кажуть, треба вимішувати, сягаючи рукою аж до дна. Отже, хто не мав клопотів із собою, того назву щасливішим, а того, хто, долаючи свої погані нахили, не так прийшов, як прорвався до мудрості, — заслуженішим щодо себе самого. Знаймо, що природа наділила нас неподатливою, важкою вдачею, але ми ідемо через перешкоди. Тож борімося і кличмо кого-небудь, аби нам допоміг.

«А кого, — запитаєш, — маю кликати? Цього чи он того?» — А ти звернися хоча б до предків, у них же не бракне часу. Не лишень живі, але й ті, що колись жили, можуть прийти нам на допомогу. З тих, що тепер живуть, вибирай не таких, хто аж захлинається словами, хто товче воду в ступі, оббиваючи пороги в пошуках слухачів, а таких, хто вчить жити, хто не тільки вказує, що слід робити, але й сам те робить; хто, повчаючи, чого слід уникати, сам же не впіймався на тім, від чого радив утікати іншим. Обирай собі такого помічника, яким ти захопишся радше тоді, коли побачиш його, а не тоді, коли його послухаєш. Не забороняю тобі, зрозуміло, слухати й таких, які звикли розмірковувати перед народом, з одним лише застереженням: якщо вони вийшли перед юрбу з тим, аби її зробити кращою, а заразом і себе, а не заради пустої похвальби. "Чи може бути щось ганебніше, ніж філософія, що шукає схвальних вигуків? Хіба хворий зустрічатиме оплесками лікаря, який приступає до нього з ножем у руці? Мовчіть, будьте слухняні, дайте себе лікувати! А якщо й скрикнете, то я хотів би, щоб цей скрик був знаком того, що рятівна рука таки намацала ваш порок. Хочете засвідчити окликом вашу пильність, ваше захоплення високим предметом розмови? Що ж, ваша ласка. Чому б то я мав забороняти вам виражати своє судження, схвалювати щось краще? Учні Піфагора мусили провести п'ять років у мовчанці. Гадаєш, їм одразу було дозволено і говорити, й хвалити? А яким же безглуздим є той, хто, закінчивши промовляти, відходячи, з насолодою дослухається до схвальних вигуків не вельми освічених слухачів! Що ж тут радіти, якщо тебе хвалять ті, кого сам не можеш похвалити? Перед народом виголошував свої роздуми й Фабіан, але його слухали спокійно. Щоправда, час од часу з уст слухачів вихоплювалося голосне схвалення, але воно було викликане вагомістю того, про що йшлося, а не способом виголошення: мова у Фабіана пливла м'яко, мовби гладеньким, без перешкод, річищем. Хай, врешті, буде якась різниця між вигуками в театрі й у школі! Має ж і похвала межу пристойності.

Все довкіл, якщо бути спостережливим, на щось тобі неодмінно вказує. Навіть із найменших подробиць можна, скажімо, виловити свідчення, що за вдача у тієї чи іншої людини. Безсоромного викаже чи то хода, чи порух руки, чи якась одна відповідь, чи те, як він підносить палець до голови або водить очима; негідника — сміх, божевільного — вираз обличчя, поведінка. Нема чогось такого, що не випливло б на поверхню завдяки якійсь певній своїй ознаці. Дещо дізнаєшся про людину ще й тоді, коли звернеш увагу на те, як вона хвалить і як її хвалять. З усіх боків тягне слухач до того філософа руки, розігріта захопленням юрба так і нависає над самою головою промовця. Глянеш на таке — й зрозумієш: це вже не похвала, а радше похоронні зойки. Хай вони будуть нагородою для тих мистецтв, що мають за мету подобатись юрбі. Філософія вимагає пошани. Зрештою, хай юнакам іноді буде дозволено піддатись душевному поривові, але тільки тоді, коли той порив справді непереборний, коли вони ніяк не можуть схилити себе до мовчанки. Така похвала якоюсь мірою розворушує самих слухачів, а заразом збуджує і юнацьку душу. Тільки б те збудження було звернене на діло, а не на плетиво слів, бо красномовність, яка викликає бажання не до діяльності, а лиш до себе самої, не те що користі не дає — вона ще й шкодить.

Але наразі я відкладу подальші роздуми. Все це вимагає особливого й тривалого дослідження: як промовляти перед народом, як випадає поводитись тобі, коли тебе слухають, а як — слухачеві, коли ти йому говориш. Адже філософія, виставляючи себе мовби для продажу, зазнає, без сумніву, якоїсь шкоди. І все ж у своєму храмі вона може й перед багатьма засяяти, якщо поталанить їй не на торговця, а на жерця.

Бувай здоров!